Лише вона і моя дрібненька квіточка, що мені її господь дитиною забрав, були такі подібні до себе й гарні. Але коли та була б (коли б жила) перекинула хату від стін догори, ступає оця тихо своєю дорогою й мовчки справляє смуток усім найліпшим, що люблять її.
(Зоня): Мамо! Оце мала я не абияку суперечку з Олексою. Він указував мені на кілька дівчат з попівських родин, що визначалися своєю працею й співучастю в народніх справах та викликали останніми своїми ділами, між іншими агітаціями й відчитами, подив і похвалу цілої нашої околиці.
— Чому оповідаєш мені це з таким сильним притиском? — опитала я його, відгадуючи вже й без того причину його моралі.
Тому, моя мила, бо мене гніває твоя пасивність до такої потрібної у нас діяльности. Чи ти соромишся тієї народности, до котрої належиш, що держишся осторонь від усякого національного й патріотичного руху та взагалі від народніх справ?
Його слова збунтували мене.
— Я не маю до того найменшої причини, Олексо. В мене нема лише надхнення робити щось у тім напрямі. А щось удавати, до чого не маю правдивого дару й почування, чи радше охоти, мені противно. Я не маю здібности до голосної, неспокійної праці, що буває іноді переповнена й різними рівно ж голосними сценами. Ти ж це добре знаєш, а мимо того мучиш мене однаковими закидами. Лиши це, Олексо. В тім напрямі воно не буде інакше. Бачиш, мимо того, що мене одушевлення й ентузіязм, як узагалі щирі й теплі поривання
