добре знаю. Або як ні, — додав твердо, то виведеш у затишку якусь хоробливу, безкровну штуку в жертву „красі“, котра хіба по твоїй смерті стала б голосна…
— З чим знов ти не погодишся, Олексо… правда, що ні? — докінчила я глумливо, зі сміхом упадаючи йому в слово.
— Ні, Зоню, — відповів він, — бо я ніяких захованих геройств не терплю і не згодився б на те, щоб про тебе, як про мою жінку говорили глумливо і з усміхом на устах. Моє ім'я, хоч і як скромне й походить з під сільської стріхи, дорожче мені над геройські жіночі вчинки, хоча б і в жертву „красі“. Я чомусь гордий на своє ім'я, Зоню; затям собі це!
Я розсміялася.
— Бач, який ти боягуз, Олексо! — не могла я вздержатися, щоб не сказати йому. — Ми диспутуємо покищо мирно і сперечаємося, щоб увести наші душі в „оборот“, а ти вже тремтиш за твоє „ім'я“ перед геройським учинком, який виконати б мало якесь „щось“ у мені. Не бійся, Олексо, — додала я все ще нервово, — те „щось“ у мені, не симпатичне тобі, лежить ще в мені спокійно із зложеними крильцями, його хвилина ще не прийшла. Окрім того, упливе ще доволі часу, заки стану жінкою твоєю… а до тієї пори…
— До тієї пори, — перебив він мене мало не брутально, — роздумає собі те „щось“ у тобі ще багато разів, що буде для нього корисніше: чи присвоїти собі практичний змисл, чи…
Він урвав і замовк.
— Зоставмо цю пусту балаканку — сказав відтак, — бо до якогось путнього кінця не дійдемо й так, і шкода лише того доброго настрою, який мав я нині, а який ти попсувала високопарним по-
