з ним вступиш у те життя, що кипить не щастям і розкішшю, а сльозами, смутком і розчарованням.
— По цій мові, хай тебе господь хоронить, моя дорога дитинко, і знай, твоя стара, горем похилена, мати клонить свою білу голову додолу й буде святу землю цілувати й дотикати її чолом, у мольбах за твоє щастя…
(Сліпий внук): Ви бачите якесь нещастя коло її істоти, а я відчуваю, що вона є лише незрозумілою для звичайних людей.
О, моя прекрасна тіточко, як же я люблю тебе!
(Зоня): Мамо! Вже місяць минув, відколи той „чужинець“ заходить у наш дім. Він — професор рисунків, коли вас це цікавить, тепер на відпустці, в гостях у нашого дідича. А що він займається малярством, а часто й пише портрети, то, перебуваючи тут, портретує дідича.
Є він сином одного вуйкового шкільного товариша, німця. Чи тому, чи може через те, що це німець (а вуйко ще від шкільних часів, як сам іноді говорить, симпатично відноситься до тої мови), пригорнув до себе вуйко того чоловіка так, що тітка просто закиди йому за це робить, за те буцім, що ввесь віддається якомусь „чужинцеві-мазайлі“, який не то що не займається нашими народніми справами (хіба поверховно), але навіть нашою мовою слабо володіє. Та вуйко мимо того перейнявся ним так тепло, неначе б це був його який улюблений свояк.
І господарку — каже бувало тітка — занедбує й робітників… (Хоч вона по-правді найрадше всього сама доглядає, щоб вуйко шанував своє здоров'я), а все через того якогось „чужинця“, все через германістику, в котрій не то що, а залюбився!
А той професор „чужинець“, мамо, бачить радо, коли вуйко збирається товаришити йому в його
