„артистичних проходах“, підчас яких збирає ній собі матеріали з нашої околиці й людей, нарисовуючи наборзі[1] різні ескізи й мотиви, і кожним разом щиро дякує вуйкові за провід, пояснення й усякі інші дрібні услуги, які йому вуйко робить. Іноді вертають оба в такім добрім і веселім настрою з своїх проходів, (або коли він вуйка з двора додому провадить), що тітка, хоч як морщить чоло в присутності чужинця, бачачи їхній добрий настрій, сама добріє і придержує „ненависного“ чужинця на свою пишну каву.
Той чужинець, мамо, хоч від Олекси лише на кілька літ старший, своєю повагою робить вражіння, немов би був від нього старший бодай на цілих десять літ. І коли б не його гарний і милий сміх, яким розсміється іноді, вражаючи тим незвичайно мило, можна б подумати, що той чоловік або заєдно чимсь то гризеться, або що йому лише недавно помер хтось дорогий й рідний.
Щодо мене, то я маю в його присутности таке почуття, немов би між нами трапилось (я не маю тут на думці його особистости) щось, що бере верх над усім. Я зворушуюся, стаю маломовна, радуюся, коли він відходить, і лякаюся, дізнавшися, що осьто він обіцяв знов прийти. Я так лякаюся, мамо, іноді його приходу, що часом зникаю кудинебудь з дому, щоб уникнути „лиш привіту з ним.
І він інтеліґентний, мамо, той чужинець, духово стоїть на рівні з Олексою, лише коли його інтеліґенція є (сказала б я) більш хаотична, та інтеліґенція Олекси рішуче отяжіла.
Ти чужий мені, чужий! — тиснеться мені в його присутності мимоволі на уста, — чужий і стоїш у всім так далеко від мене, що між нами нема
- ↑ Наборзі — наскоро
