Сторінка:Кобилянська. Ніоба (1929).pdf/127

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Коли заженуться іноді оба в диспуті, маю таке почуття, немов би вони поборювали несвідомо один в одному щось кожному з них незвичайно важне й значне. Що це — я не розумію, хоч теми які зачіпають, не бувають зовсім і все такі святочно поважні, якби це хто думав, судячи з їх бесід, інтонації голосу й розпалених очей. Коли б не повага й тонка доброта цього чоловіка, (що й є, здається, головною рисою його характеру), оба вони не розходилися б так мирно, як це звичайно буває при кінці їхніх зустрічів.

Такий є той професор („чужинець“, як тітка його на все прозвала), якого знаю вже, мамо, цілий місяць і про котрого буду вам ще й дальше писати, бо моя далека, горем похилена, мамо, буду мусіти писати. Лише не знаю, чи я його добре, цебто поправді характеризую, бо описуючи його, не можу освободитися від вражіння, яке за кожним разом полишає на мені його істота…


Мамо!

Вдома постановлено, що професор мас портретувати вуйка, а опісля, коли стане йому ще доволі часу, і мене. Це останнє постановлено на спеціальне бажання тітки, бо Олекса, з причин невідомих ще нам, противиться цьому. Він часами такий чудний, хоч я стараюся відгадати з його очей і найменше бажання його. Може я не була ніколи ще така ввічлива й добра для нього, як тепер. Часто не показується в нас і тижнями. Каже, щоб я лише пильно приучувалася коло тітки „господарювати“.

Це останнє гніває мене з його сторони, бо це цілком зайве робити мене уважною на те, тим більше, мамо, що в мене є щире стремління осну-