бачила його, як плакав. Потім, хоч і які бурі зривалися над ними, не бачила цього ніколи. Здавалося, що по смерті найстаршого сина й по утраті Осипа завдяки єврейці закам'янів він проти всіх інших нещасть.
Крім розпуки батька впала тоді на неї ще сила допитувань інших її діток і їх молодий переполох перед учинком брата, якого звикли уважати, свого рода, богом між собою. Проти дітей і жалю свого мужа мусіла встоювати тоді сама, хоч сама мало що не відхорувала з гризоти й розпуки те нещасне вінчання сина.
Тяжкі й у смутку потоплені дні перебувала тепер та перетручувала їх своїми силами вперед. Ніхто й досі не знав, як кріпилася тоді проти горя, шукаючи по ночах полекші — в молитвах. Так, наприклад, заходила чотирнадцять днів щоночі до церкви; перележувала тут хрестом добілого дня, молилася і благала в господа прощення за негідний крок сина перед святою церквою й родичами.
Внук і син християнського походження її таких же родичів — поєднався з єврейкою. Вже тоді побоювалася вона кари господньої, молилася про відвернення кари, про залишення наслідків прокльону зболілого батька, що, осліплений жалем, не міг настільки запапувати над собою, щоб гірким словом не проклясти молодшого сина, А він, той син… мов олень з піднятою гордо голово, прийшов до них по весіллю, хоч, замість бодай формального дозволу на подружжя одержав від батька саме одно слово, похоже на проклін.
— Найстаршого забрав нам бог — звернувся тоді її чоловік до неї, що стояла оподалік по привіті й заносилася плачем, бо привіт із сином відбувся мов похорон, і вона його ніколи не забуде.
