мусів побоюватися, що… вернувши колипебудь від своїх парохіян, застану тебе не за господарськими справами, а… з пензлем і красками!“
Він розсміявся вимушено глумливим сміхом, який зовсім споганив його спокійне звичайно й гарне лице, а я підвернулася від нього й підійшла до вікна.
Тут я немов вдивлялася хвилину на вулицю, але властиво нічого іншого не хотіла я, як лиш успокоїтися.
Як почав він говорити про чужинця, опанувало мене зворушення, немов пропасниця. Та сама не стояла я тут довго. Олекса піднявся з свого місця й опинився нараз коло мене.
Я не ворухнулася із свого місця.
„Скажи мені, Олексо, — запитала я, не поглянувши на нього ані „півпоглядом“, — чому ти показуєшся щойно тепер з оцієї немилої сторони?.. Давніше не був ти ніколи проти мене так критично й різко успособленнй. Говори по-щирості й прямо, так, як звичайно я це роблю. Ти ж, здається як і я, шануєш правдолюбність у людей“.
„Давніше?.. — відповів він, усміхнувшися (— а той усміх, мамо, вразив мене так само, як його „кінське копито прози“) давніше займали мене твої очі так сильно, що я не був доволі спокійний, щоб аналізувати твою душу. Ти маєш, дівчино, такі хвилини, що чоловік дав би за тебе без намислу свою душу! Чи віриш у моє чуття? Так було зі мною спершу. А тепер я придивляюся твоїй душі“.
— „І мусиш справляти мені прикрість при тій аналізі?“
„Чи я це вчинив?“
„Я думаю — так. Мене огортає при твоїй критиці моєї істоти таке почуття, немов би ти ставав до боротьби з моєю інтеліґенцією або і з