— Найстаршого забрав нам бог — повторив батько, — а другого пожерла єврейка. Чи чуєш, жінко? — єврейка! Донька першого лихваря. Мого, внука священика й сина священика! Іди собі, сину, іди собі з богом! — звернувся до сина. — Я не годен тепер глядіти на тебе, як давно, ти надто розшарпав мою душу!
Осип, блідий мов Смерть, очевидно вражений батьковими словами о саму глибину душі, отворив уста до оборони, — та не з супокоєм і з упокоренням, як це було б йому тепер пристояло, але непогамовано, і зі зворушення — майже з дикою бурхливістю.
— Я піду, — обуізвався тремтячим, погаслим голосом, — я піду: — но перше, заки піду, звертаю вам усе ваше „релігійне“ виховання і ті душевні засоби, якими ви випосажили мене на життя! Ваші дугі переповнені фанатизмом, вузькими почуваннями й батьківським еґоїзмом. Не про правду йде вам і не про людину в жінці, що злучила своє життя зі мною, лише про сліпу, стару, тисячлітню ненависть, якої не було в моїй душі проти тієї жінки. В тім напрямі я не можу мати з вами нічого спільного, і не потребую від вас більше ніяких наук. Я вже дозрілий і приготований додальшого життя, буду з ним боротися, як і де велить це мені моя совість, честь, освіта й сила моєї вдачі. Щодо моїх поглядів на віру, то я релігійний атеїст і повторяю те саме, що повторяли й другі переді мною, внажаючи релігію гарною ілюзією, придуманою на те, щоби держати народ у руках, — а більш нічого. За себе буду сам відповідати перед богом. Щастя мого життя не буду нищити через віроісповідання і не покину матері своєї дитини, хоч би була й поганкою. Це був би найтяжчий проступок проти справдішньої моралі.
