не даром попівська донька й у попівськім домі вихована, щоб не знати, що мене жде навіть і найгрубша праця, але мені те не страшне, Олексо, я здорова й люблю працю. Але коли в мене є крім того ще й такі прикмети душі, які з твоїми економічними поглядами не згоджуються, то ти не маєш найменшого права здавлювати їх у мені й справляти мені через них прикрості; — тим більше, що досі я ні одною подією не доказала тобі, що могла б тебе пхнути в нещастя через недостачу, як кажеш, змислу для дійсности. Все те в тебе чисте уроєння, пересуд, пусті комбінації й виплив деспотичної вдачі. Зрештою — додала я, але тут же зараз урвала, згадавши „чужинця“ і вас, моя далека, горем похилена, мамо! Згадала, і замовкла…
„Скажи мені, — спитав він, — чи і проти артиста, коли він говорить тобі компліменти про твої очі, розвиваєш ти такий резон та енергію?.. Бо, що він говорить, я можу собі уявити. Здається, він десь саме тепер малює твої очі. Якраз нині з ранку бачив я в кімнаті вуйка твій розпочатий портрет“.
„Зостав того чоловіка в супокою! — обізвалася я, — не мішай його в нашу дисгармонію. Він у всім стоїть від нас так далеко, має так мало спільного з нами, що було б несправедливо кривдити й ображати його хочби й найменшим підозрінням. Зрештою ти мав уже доволі часу переконатися, що це чоловік наскрізь чесний і характерний“.
„Для мене, що правда, є він дуже далекий, але чи й тобі такий далекий, позволю собі сумніватися. Замилування для мистецтва й краси, яке посідаєте обоє, ледве чи буде таке невражливе, щоб краса одного, а інтеліґенція другого не стрі-
