нулись симпатично. А інтеліґентний є той „чужинець“, це кожний мусить йому признати“.
„Такий він і є“ — додала я, і дорога моя, одинока матінко! перелякалася. Що я сказала, моя мамо, що я своїх власних слів так перелякалася? Пощо було мені їх говорити? Чи не було, б ліпше мовчати?..
А Олекса лише глянув на мене.
„Чи ти з ним багато розмовляєш?“ — спитав.
„Не конче. Він буває по найбільшій часті дуже поважний і мовчазливий при роботі, а, подруге, при сеансах сидить звичайно вуйко або тітка“.
„Але на стільки — мучив мене далі, — щоб заглянути тобі в душу, це вже певно“.
„Проте не можу тобі вже нічого докладно вказати. Певне лише, що він змушує нас шанувати його. Я вже немовлю про себе й тітку, але вуйко, освічений і досвідчений чоловік, шанує й цінить його надзвичайно“.
„Вуйко — тго ентузіяст, хоч яка в нього сива голова; а ти його учениця і своячка. До того цей професор: германець, до яких вуйко відноситься все симпатично, і артист. Його значення в артистичнім світі позволю собі заквестіонувати. Так, отже, захват і пошана готові!“
„Чи ж він сам собою, як чоловік, не може бути значний? Чиє значення мусить доконче в'язатися з його фахом? Мені здається, що в тім разі є так, що він, як артист, не міг свого фаху довести до кінця, а замість артистом, мусів стати звичайним професором рисунків. Розумієш мене, Олексо? Алеж не як артиста ціню я його… як і вуйко, бо в тім знаю я його замало, або радше зовсім не знаю, лише як людину; уважай Олексо:
