він, як людина, змушує всіх, щоб шанували його. А щодо твого не умотивованого підозріння, що він говорить мені компліменти про мій вигляд, впевняю тебе, що він не говорив мені досі ані півсловечком чогось подібного. Та зате має він у собі багато дечого, як і ціла народність, до якої належить, що змушує мене поважати й цінити його. Признай по-щирості, Олексо, він с добрим репрезентатом своєї народности“.
„Так, так, чуже — сказав він, — це сліпило часто наші душі, так, що ми не бачили свого, будь воно найкраще й найліпше; найвластивіших нам барв відрікалися ми задля чужого, і немов гіпнотизовані переходили в табор противників. (Олекса думав тут, мамо, про перекиньчиків!) Часто робимо це і несвідомо, лише тому, що є в нас наклін легко пристосуватися до іншого, і що замало є відваги чи радше постійної, витривалої сили до згідного культурного існування, хоч би як менша народність. Так, так, Зоню, — тягнув він гірко дальше, опускаючи сумно голову в руки та дивлячись мені в очі. — Ми носимо жилку зради в собі. Скільки то наших перейшло й переходить у табор противників, а то лише тому, що велике й чуже здавалося нам більшим і ліпшим, ніж своє. Чи вже опісля одна з тих величей зветься так або сяк, — байдуже! Зарід до того є в нас. Тому, що ж дивного було б, якби й ти склонила з подивом свою голову перед „чужою силою“, хоч я не хочу тими словами нічого більше сказати. Та це для мене не новина, моя мила, це лиш інтересне для мене. Інтересне спеціально в тебе. Я рад би знати, яка точка буде тут тією перемагаючою силою… Але йди! — крикнув нараз зворушений, неначе б під впливом якоїсь лихої, верх над ним беручої, думки. — Ідіть ви всі не правдиві й хисткі, ідіть і зоставте
