нас самих! Не число становить міць і силу, лише свідома сила й інтеліґенція!“
Я поглянула на нього зчудовано, не відповівши нічого — і згадала знов чужинця, його й вас, моя далека мати; а відтак шукала собі заняття.
В Олексі щось коїться, мамо, я це відчуваю, і знала б це навіть тоді, коли б і менш чудно поводився зі мною.
Я боюся його, як боїмося бурі, що зближається.
За те чужинець, мамо… Я мушу заєдно думати про чужинця… Мене огортає іноді така сильна туга за його повагою, його ніжною добротою, та за його несказано симпатичною для мене істотою, що коли б це не було так, як є, я б припала найрадше до його грудей… і тут виплакалася б.
Не карайте мене, мамо!
Я така смертельно смутна й перемучена… що вдержати на силах може мене лишень доброта, і знову таки сама одна доброта…
(Бабуня):
Я знала, моя Зоню, що мужчина, котрого жінкою маєш стати, мусить прийти до такого почування й настрою. Воно й неможливо інакше… Я не маю для тебе слів, бо ти віддалюєшся від усього, чого ти всіма нервами свого серця повинна держатися.
Олекса має слушність, коли каже: „Ми всі маємо жилку зради в собі“, — бо вона відзивається і в тобі.
Видаєшся мені немов та божевільна, що ногами затопчує своє щастя, а руку простягає за якоюсьто мрією.
Будь смутна, коли твоя душа при всім своїм багацтві здобула собі лише смуток. Плач сама одна, коли не можеш виплакатися на грудях твого судженого.
