починаю себе вмовляти, що він мені зовсім непотрібний і байдужий… що я хочу всіми силами держатися Олекси. А вже наступної хвилини починаю робити порівнання між ним і Олексою, і моя душа починає кривавитися. Так часто, несказано часто вражала мене суворість мого судженого, між тим, коли тонкість і доброта його голи ті рани, що немов лише навмисне існували на те. Ніколи не сказав він такого слова (ні до мене, ні до інших), котре б заболіло мене коли; ніколи ніщо не вражало прикро в його істоті, немов до добродійного світла звернулася моя душа до нього, так добре буває мені з ним. Ні, мамо, він не є мені чужий, не був таким ніколи, лиш я мусіла, здається, так довго ждати на нього. А тепер, коли він врешті з'явився, я мушу так тяжко мовчати і перед його приходом дрижати.
І дійшло до того, що я його (тепер ще гірше як зразу) боюся; а коли він відходить, зупиняється на порозі мов олень і ще раз обертається, в останнє здоровлячи, тоді воліче мою душу своїми очима за собою. Так воно діється часто, густо. Тепер працює він пильно над портретом, бо мусить незадовго виїжджати, і ми дійшли, чого Олекса так дуже боявся, саме до очей. Їх тяжко малювати. Він малює. Я мовчу,
„Ви можете щось говорити“, — каже він.
Мовчання.
Від часу до часу поглядає він на мене, і хоча й мої уста бувають у його присутності неначе спаралізовані, відчуваю я своє нещастя, що мої очі говорять.
Я не знаю, що вони говорять, але при тім я буваю страшенно поважна, навіть ще поважніша, як він, і коли б він схотів мене до розмови присилувати, я б з якогось то жалю заплакала.