Якось просив знов щось „говорити“. На те я відповіла йому коротенько, що я, будучи раз з вуйком за справунками в місті, заходила й до його церкви. Він дивився хвилину на мене сяючими очима, а відтак сказав двоє слів: „Дякую вам“.
Опісля мовчали ми вже обоє. Він хотів щось сказати і я хотіла щось сказати, але не сказали ми обоє нічого…
Іноді буває мовчання таке тяжке, мамо, переповнене чуттям, таке несказано тяжке, що… боже!!. Його грудь віддихає, чи радше працює так важко, а я закушую зуби ціпко, щоб з жалю в голос не зойкнути.
Чи ви плачете, моя мамо? Плачте, бо я не смію плакат Я суджена другого.
Мамо! Я потребую чиїхсь сліз.
|
|
Між нами бувають такі ніжні хвилини, що я не в силі їх вам словами передати, бо все, що відчувається тонко, грубіє зараз через переказування словами. Коли недавно просив мене знов оповідати щонебуть, бо, як мовляв, йому малюється ліпше, пожалілася я йому, що буцімто „люди“ закидають мені брак змислу для дійсности і практичних поглядів на життя, та що я через те в житті не стану, як би мені личило, ніколи корисною. Оце переповіла я йому, а він, не поглянувши на мене, відповів через хвилину:
„Не журіться тим. Ви вроджена жриця краси й ваша (цебто вашої вдачі) жіноча задача є — все, що чисте й гарне, плекати чуттям. Успокойтеся і знайте, що гарно, чисто й тонко відчувати є також свого роду „щастям“, котре не кожному дане.
Мамо! Чи ви відчуваєте моє щастя? Увійдіть у мою душу. Цей чоловік такий маломовний, поважний, стриманий, а не зважаючи на це, що
