через Олексу, закидуючи мені, що я роздражнюю його нарочито в тій цілі, щоб він, раз роздражнений, мене обидив і я на тій підставі могла з ким заручини зірвати, — до чого вона з своєї сторони не допустить).
Побачивши сліди сліз на моїх очах, приступив він стурбовано до мене, коли ми на хвилину зосталися самі, взяв мою голову поважно, мов старший брат, між руки й поглянув мені вигребущо в очі.
Коли я погляду його уникла, зачуваючи наново сльози в очах, відтягнув він свої руки від моєї голови і, нахилившися неначе з поспіхом над своїми фарбами, спитав:
„Чи ви не могли б мені сказати, з якої причини ви плакали? Ви можете мені все сказати“.
Мамо! те слово „мені“ маю я ще донині в душі. І, о боже?! Я сама знала, що „йому“ могла я все сказати. Він не був би мені ніякої прикрости вчинив. Одначе, — „цього я не можу“! — вибовтнула я зворушено, бо вже почула наново сльози в очах.
„Незадовго скінчиться вже все, і ви, позбудетеся мук, — відповів він зворушеним голосом. Відтак додав з вимушеним спокоєм: — „Будьте ласкаві, сядьте ще на хвилинку, я вас не буду нині довго трудити“.
А коли я все ще зі свого місця не рухалася і мене щось мов залізом держало, оглянувся він зчудовано, а потім опинився зараз біля мене.
„Що вам?“ — спитав. — „Я не можу на вас глядіти, так дуже болять мене ваші любі очі. Чому журитеся так дуже? Чи я також винен що в тому?..“
Я не могла довше держатися. Я не сказала нічого, моя одинока, моя правдива мамо! Не бій-
