А що ми в тім, очевидно, не погодимося, то воно буде й ліпше, коли я попращаюся з вами таки зараз, ба того ж я й приїхав сюди. Вже й так крайня мені пора обняти посаду. Прощаюся з вами, родичі і брати і сестри! Не вдавайтеся за мною в жалі та журби, бо хоч би я й як розчарувався в своїх життьових надіях, не годен я вже в нічім назад завернутися. Нарікання на свою долю ви від мене не почуєте; у мене своя честь і гордість, і вони поможуть мені перенести, не жаліючися, усі втрати й розчаровання, які, певно, і для мене життя зберігає. Простіть мені, дорогі, коли я заглибоко зранив вашу душу, але я не бачу ніякої справдішньої провини в моїх учинках, хіба-що пішов проти старих традицій і поглядів. Та вспокійтеся! Не я перший з попівської родини завернув на інший шлях, я не кажу „новий“ шлях; — за мною підуть другі, вражаючи може ще гірше, ніж я тепер, серця й душі своїх батьків і рідних. Мене лиш любов і честь, а головно моє сумління викинуло з традиційного сідла, — більш нічого; моє оправдання подаю вам лише в двох словах: я молодий і любив щиро! Дай боже, щоби молодші діти ліпше й більше відповідно до ваших плянів удавалися вам, як ваш другорядний син. Крім мене маєте їх ще семеро.
— A propos[1] — звернувся Осип до молодшого кільканадцятьлітнього хлопця, званого „Андрушою“, що стояв босоногий коло вікна і глядів змішано і тривожно на брата, — чому ти не в школі, Андрушко? Чи у вас тепер вакації?
— Ні — відповів — тато забрав мене із школи. Я не вдатний до науки й буду господарем.
- ↑ Між іншим.
