душа згодиться з оцією моєю думкою. Такі хвилини мають свою тривку вартість лише для ніжно відчуваючих душ, вони є, щоб це тобі вияснити зрозуміло, відчутою музикою, котра не є з нічим до порівнання; бо лише сама на себе похожа. І це щастя маю я йому одному завдячити.
Мамо, далека й горем похилена, мамо! Це є он те, що жрекини краси й чистоти своїм щастям назвала, і в своїй душі до кінця життя збереже. Не сумуйте, бо вона не сумує…
Квітки в моїй душі посхиляли свої головки. Моє щастя коротке й мелянхолійне і кінчиться з його від'їздом, а все, що цвіте в моїй душі, потягнеться за ним.
Поблагословіть, мамо, моє щастя…
Бабуня, забувши цілком при читанні на окруження, хитає, як попередніми разами, сумно головою й шепче стиха, мов у сні:
„Так, так, моя дитинко! Я бачу твоє тінисте щастя, і будь спокійна, воно для твоєї старої, горем похиленої, матері затемне й загадочне, щоб вона його доторкалася. Як ти там собі кажеш? „Моє щастя мелянхолійне і з його від'їздом кінчається, а всі квіти моєї душі потягнуться за ним! Поблагослови моє щастя!“
Я благословлю його, моя дитинко, я благословлю твоє смутне щастя, але візьми й кров мого серця до того.
(Сліпець): Бабуню, моя бабуню! Мені видається, неначе б я чув здалека прегарну музику, а ви супроводите її. Я бачу те щастя, я бачу ту відчуту музику; я, сліпець, бачу її очима моєї душі!
