(Бабуня, гірко): „Так, мій унуку! Видющі очі не можуть бачити цього, крепою сповитого щастя, хіба лише невидющі“.
(Сліпець): „Бабуню! моя бабуню! я б мою тітку любив, коли б вона була при мені. Чи я не буду ніколи такий щасливий? Її крок мусить бути легкий, як шелест шовку, а її близкість повна гармонії. Моя прекрасна, сумовита тітко! Хоч я тебе ніколи не бачив, то мимо того знаю, що твоє чуття є дійсно… відчутого музикою. Бабуню! поблагословіть її щастя!..“
(Бабуня): „Так, так моя донько, я благословляю його сотню разів, лише візьми й кров мого серця до того! „Жриця краси!“ називає тебе твій чужинець, котрого істота звихнула тобі цілу твою будучину.
Що ти, чужинце, за артист? Чи маєте ви яке щастя, мій незнайомий сину? Бач! стара білоголова мати твоєї жрекині не розуміє того вашого щастя; це є, може, щастя теперішнього часу, коротке, перелетне, мов той скорий і нездоровий удар серця, коли вже одчисляєте ви його на хвилинки і звете „відчутою музикою“, оце ваше „щастя артистів“. Вам, мабуть, вистарчає бачитися, обмінятися душами, сотворити якийсь артистичний твір у честь того почування, і кожне йдете своєю дорогою далі.
За моїх часів значило щастя щось інше. Але вона, та твоя „жриця“ виступила вже з того „мого“ світу і його світогляду. Чимраз дальше відходила вона від нього. Зразу новішим вихованням, освітою, далі збудилася в ній туга за чимсь доскональшим, вільним і викінченим, а відтак прийшов ти і без жодного слова й руху взяв її твоїм тонким змислом, твоєю повагою і твоїми „львиними“ очима й (Олекса мав слушність) твоїм „чу-
