маєш що проти мене, то скажи мені радше прямо й чесно ввічі, бо такі неустанні натяки на цього чесного чоловіка вражають і ображають мене до глибини душі, а я не дам себе ображати.
— Ти не дашся ображати — це я сам бачу, але відповідай на моє питання, чому так довго мальовано твій портрет? Я все ще не знаю. Я маю лиш одне пояснення на те. Або цей чоловік не розуміє свого фаху, чому заперечує само дуже тонке технічне виконання й велика подібність портрета, або як не те… утримую, що він, замість пильнувати своєї праці, провадив дискусії з тобою.
— Ані одне, ані друге не є правдою, — відповіла я, віддихаючи глибоко. — Скільки разів тут був, то малював завсігди дуже пильно, але разом з тим виготовляв він собі й копію.
— Копію з твого портрету?!
Так, Олексо.
— І ти сиділа йому й до копії?..
— Ні, лише по-деколи.
— Для кого потребував він ту копію?
— Для себе. Він потребував копію як студію, котру хоче на якусь виставку до В. висилати.
— і ти знала про те?
— І знала й не конче знала. Він сказав це вуйкові, а вуйко не мав нічого проти того. Що ж в тім дивного, Олексо?..
— Нічого, — відповів він коротко, відкидаючи напів викурену папіроску. Ходи сюди! — сказав нараз приказуючим тоном, піднімаючися з свого місця та випрямовуючися просто.
Я не рушилася з крісла. Брутальний, деспотичний тон, котрим вимовив він оці два слова, збудив увесь опір, властивий моїй істоті, і я затремтіла всім тілом.
