— Я хочу тебе щось спитатися, Зоню! — додав він уже лагідніше, замітивши по моїх очах мій настрій; бо я відчула, як мені нараз відбилося все зворохоблене нутро в очах.
— Це можеш ти й так вчинити, Олексо! — відповіла я з вимушеним супокоєм. — Лиш я раджу тобі в твоїм власнім інтересі говорити в іншім тоні. Твоя власна інтеліґенція й освіта, на котрі ти стільки покладаєш, не повинні допускати, щоб твоя нещасна заздрість брала верх над тобою і щоб ти ображав мене. Я ще терплю до якогось часу всякі такі прикрості, маючи заєдно в пам'яті слова, раз давно вимовлені мені моєю нещасною, далекою матір'ю… що жінка не буває ніколи забагато терпеливою і забагато гордою. Проти тебе я не хочу бути замало доброю, але щодо моєї гордости, то я остерігаю тебе не нарушати її надто; інакше ти б довів мене до того, що я взяла б ту доброту сама під ноги.
Він усміхнувся зневажливо.
— Я хочу в тебе лиш одно спитати, — сказав він, — і того й приїхав я саме тепер сюди. Ти знаєш ті два-три місяці, котрі маємо ще перед собою, мусять між нас пояснення внести. Я мушу знати: чи маю висвячуватися жонатим, чи безженним? За ввесь час, що тут перебував германець, я натерпівся доста мук і прикрих почувань. Ти, з твоїм тонким язиком і „аристократизмом“, як також і з твоїми очима вміла за кожним разом викручуватися перед рішаючим питанням. Але нині я мушу мати ясну відповідь. Побачивши тебе, як ти йшла так приязно з чужинцем, котрий віщував мені зараз, з самого початку нещастя, зворохобилася моя душа до крайности. А моє теперішнє поведення з тобою маєш одиноко йому й собі завдячити. Знай! У мені вже мірка повна.
