Я не хочу нічого по половині й по брехні. Відповідай же мені по-правді, як ото я питаюся. Чи так, як ти оце мене знаєш і як знаєш глибінь своєї душі, може мені те твоя душа принести щастя, чи ні?..
З тими словами приступив він до мене, взяв мою голову в свої руки (о, мамо!) так як… і поглянув вигребущим та грізним поглядом в очі.
З несказаним опором визволила я голову з його рук і відступивши від нього на крок назад, спитала:
— Чи годен ти мені дати запоруку, що я буду з тобою щаслива при твоїй безнастанній недовірчивості й твоїх нападах ревнощів? Годен?
— Викрути… — пробурмотів він лихо. — А я мушу мати певність і супокій. Що каже твоє нутро? Твоє високо аристократичне, „красою надхненне нутро, що не зносить нічого „невикінченого“?..
— Мені віщує воно понурі дні, — відповіла я по-щирості, — хоч воно посідає здібності творити й щастя. А одначе…
— Одначе?.. Зоню?..
— А одначе, Олексо, — хоча й як мені прикро сказати це тобі, то мушу це помимо всього вчинити. Знай, — ти маєш дар, чи радше спосіб так перестроювати мене, що все багацтво моєї душі перетворяється перед тобою в карикатуру. От, що! Це не може до доброго між нами допровадити!
Він поблід і вхопив мене мов кліщами за руки.
— А германець?..
При тих словах я почула, як мені відступила вся кров з лиця, і як мої уста стратили свою рухливість.
— Ну, як же? — він уп'ялив свої розгорілі очі в мене.
