люблю, — його ж вічний смуток мені рідний, — поздоровіть сотню разів. Нехай не впадає в розпуку и не оскаржує самоту. Доки його тітка живе, він не зостанеться один на світі. Чи може хоче хто інший кроки сліпця стерегти? Нехай це робить, коли годен; але його душу зоставте мені. В ній багатства більше, як для одного. Поздоровляю його сотню разів!
І чужинця в тім місці поздоровляє моя душа…
Ми розсталися з чужинцем, моя мамо.
Одного похмурого поранку вкоротці, по брутальній сцені з Олексою, прийшов він до нас, щоб востаннє з нами попрощатися. З усіми попрощався він окремо, а зі мною — коли вийшов проти мене, — в довгих наших сінях.
Ні, моя далека, горем похилена, мамо! Не думайте про якунебудь любовну історію між нами; на те ми обоє надто багато мовчали… Ніколи не просив він від мене нічого, а я не обіцювала йому нічого. Я була судженою другого, а він один з тих, що не надіються від життя вже більш нічого. І ми обоє розуміли себе. Але коли я його (для вас правда він „чужий“) безгранично любила, то це була одинока заслуга його гарної душі.
Ніколи, ніколи не хочу я вдруге такої хвилини пережити, як того поранку, коли ми розсталися назавше.
Я до нині не знаю, чи він дізнався про те, що я вже не була нареченою, чи ні; бо я не споминала йому про те жодним словечком. Одначе, коли він вийшов проти мене (я переходила сіньми до тітки), вийшов несказанно зворушено, з очима одиноко на мене зверненими, а я, приступивши до нього, майже несвідомо уклала свої руки на
