його рамена, — взяв він, як уже раз перед тим, мою голову ніжно між свої руки й задивився на мене…
О ти, господи, могучий!
Чи він зачув оклик жалю в моїй душі за ним?
Він мусів його почути, мамо, бо надивившися на мене мовчки й довго, нараз притиснув мене так сильно й щиро до своїх грудей, так щиро, мамо, що мене прошибло почуття, немов він впиває мене цілком і навіки у свою душу… І тут я на хвилину заніміла…
Ані одне слово не вилетіло з його уст, ані одне слово з моїх. Це не було нам обоїм можливо…
Сильне, глибоке, потужне мовчання між нами договорило все, все, все…
Мамо! Моя далека, горем похилена, мамо!
Багато з людей ступало за твоєю гарною донькою з любов'ю; багато з них клало їй те почуття під ноги, але жоден з них, мамо, жоден не був такий правдиво щирий і правдиво добрий для неї і проти неї, як отой „чужинець“.
Він не „обіцяв“ нічого, не ломив нічого, він мав лише дійсно правдиву душу в грудях і доброту… Доброту, мамо…
І тому, мамо, благословіть моє смутне, нікому не знане щастя, благословіть його тисячу раз!..
Бабуня глибоко схилилася, напів молячися, напів шепчучи:
— Я благословлю ваше смутне, нікому не знане щастя… благословлю його тисячу раз. Але візьміть і кров мого серця до того…
Сліпець плакав.
Чернівці в жовтні 1904.