хвилину. Осип, хоч і мужчина й вояк, захлипав із зворушення. Відтак, вирвався з її обіймів і проведений братами та сестра, — пішов.
Між старими в хаті щось завмерло.
Нещастя й горе осталися по від'їзді сина в їхній тихій хаті, мов причаровані — і від тієї хвилини, здається, вже не було в ній безгорестної хвилини.
Прийшла черга ка молодших братів і сестер — терпіти. Так минуло від тієї хвилі до часу її приїзду до сина повних двадцять літ.
За той час утратила вопа мужа, найліпшого й найвірнішого приятеля свого — й зостала з сином Андрушою, що розпився до краю й управляв недбало дрібне, сільське господарство, сама одна, в недостатках і найглибшій самоті.
А та самота мала також свого історію, переповнену невидимими драмами, доки не повернув назад до рідного краю з своєю родиною — син Осип. Не на відвідини приїхав до матері, бо в листах усе розвідувався про життя її, братів та сестер та спомагав її при тім матеріяльно, скільки міг. Приїхав до неї, щоб забрати її з собою.
І не з'явився енергічним, певним своєї сили чоловіком, яким від'їхав від них, але зламаним, постарілим передчасно, горем прибитим мужчиною, із тяжкою раною в душі. Одинока його дитина, уся радість його, на яку покладав усю свої надію, син його — втратив по тяжкій недузі в п'ятнадцятім році життя зір, і, не вважаючи на всі заходи лікарів і подорожі до всяких корифеїв, зостався навіки сліпцем.
