Гарна, жадібна, легкодушна мати, в найкритичнішім часі нещасної недуги сина здалася надто на опіку служби й так нещастя згодом зосталося: не поражаючи нагло, а звільна поступаючи, зосталося врешті відражаючою темнотою, яка вже ніколи нещасного хлопця не покинула.
З тим настала й розпука, що розривала серце, як і сам випадок. Це ж було страшне горе — мати одніську дитину сліпу. Минули, однак, перші роки нещастя, мати звикла до свого горя. Безжурна, легка вдача знов заволоділа нею, і ця гарна жінка стала шукати розради в забавах та інших товариських розривках.
На упімнення й закиди мужа, який без милосердя і з огірченням осуджував легкодушність та безжурність жінки до синового горя, — вона знаходила все вимівки й оправдання на свої вчинки.
Не задумуючися, як це буває звичаєм безжурних і малоінтелігентних людей, спихала вину свого нещастя на проклін батька і, як казала, на недбалий догляд „християнської“ служби, що обходила й доглядала хорого в найкритичнішій порі. Це доводило до бурливих суперечок, пізніше до сцен, що чим раз то частіше повторялися і змагалися з літами. Остаточно дійшло до того, що супруги побачили себе в зовсім іншім, як би незнанім досі, новім світлі, в якім не бачили себе ніколи за давніх літ.
Він закидав їй орієнтальну недбалість, недостачу чуття, відтак і те, що її душу ворушить лише одна жадоба уживання світа, життя, — вона ж випоминала йому всякі нещасливі пригоди, випадки в його родині, при чім впевнювала, що всі з його родини з ґрунту лихі люди. Коли б, мовляла, були добрі, якими себе вважали, то бог не карав би подружжя їх сина таким нещастям, як осліплення внука.
