Сторінка:Кобилянська. Ніоба (1929).pdf/21

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

20

нями життя. Як би не ця нещасна дитина, якої ти матір'ю, то ти не бачила б мене ніколи в оцім домі. Але — додав у найглибшім огірченні — святою правдою тисяч разів повторяється в житті, що „де люди люблять, мусить найбільше упокоритися тої, що найбільше любить“. Між нами припала та роля — мені. Та я не маю навіть того задоволення, що ти мою ролю розумієш. А тепер кажу — іди! Розбери мої слова Й читай у своїм талмуді...

Мати не могла здобутися при синовім оповіданні на ніяке слово; здавалося їй, що уста її стали немов поражені. Одначе вона лише несказано терпіла. Здавалося, що ввесь супокій, який заховала підчас того оповідання, був лише хоробливим станом, з котрого вона кожної хвилини заворушиться на те, щоб уже в дальшій хвилині заподіяти щось, що страшенно карає. Завелике було, одначе, число смутних і гірких днів, які не зосталися без впливу на її енергічну колись вдачу, щоб це не зломило її врешті. Замість всякого слова сціпилися її руки пальцями докупи, і вона притискала їх безмовно до грудей, опираючися, мов в ослабленні, на софу. Так робила раз-у-раз.

Тоді, при тій короткій характеристиці його життя з невірною, зона не могла глянути на свого сина. Його горе було завелике, а померлий батько й вона вже надто певно пророчили йому нещастя з такого подружжя, що би тепер могла вона сказати йому яке слово. Потішаючого — не могла сказати, бо від'їжджаючи загородив він проти них поле своїми вчинками, — а на докірливе... годі їй здобутися. Мовчання, що саме з себе наступило, було саме добрим у тій хвилі... Тоді в своїм любовнім захваті розмахнувся він чи не проти цілого світа до боротьби за свою прекрасну Рут і за щастя з нею. Тепер усе в нім надто обезсилене, розча-