21
роване, сама ж вона занемічна, щоб хоч у дечім змогла помогти йому.
— Мамо!
Не розкривала очей, лише кивнула головою на знак, що почула його.
— Мамо! — повторив він стиха, — тепер розумієте мене либонь[1] до глибини душі!?..
— Розумію мій красний, колись так певний себе, сину! Розумію й виджу, що жінка може з душі чоловіка зробити. Хоч як благала я по твоїм від'їзді господа бога, щоб охоронив тебе від горя й недолі, хоч і я, і батько сподівалися, що не мине тебе нещастя, то все ж ані я, ані він не подумали, що твоє подружжя з невірною втрутить тебе в таке пекло! Це одне, мій сину, Одне, що я розумію й мушу розуміти, але одного я всетаки не можу роз'яснити собі. Ти, сину мій, колись такий честолюбний ї гордий, а такий вразливий на всяке, навіть найменш подражнююче твою гідність слово, як міг ти, в свідомості твоєї доброї колишньої слави й чести допустити, щоб до такої міри заволоділа тобою та жінка й її деспотизм! Я розумію — мовила далі, — що людину, для котрої стільки пожертвувалося, як ти пожертвував... і все даремно, можна любити... помимо всяких її хиб; але що твоя мужеська честь і гідність так довго зносили терпеливо всякі особисті зневаги з її сторони, того я, при твоїй колишній гордості й палкій вдачі, не розумію... І, правду кажучи, простити тобі не можу!
На те розповів він їй цілий ряд сцен, які вчиняла йому жінка, а які він зносив терпеливо задля сина; не хотів розлучати його з матір'ю, до котрої прив'язався, як мала дитина. Не хотів вири-
- ↑ Либонь — мабуть, чи не.
