28
А тепер я стара й немічна й не можу тобі вже в нічім стати помічною, ти сам це бачиш.
— О, дорога моя мамо! — відповів він їй, зворушений, схиляючись і цілуючи щиро її руку. — Тисячами разів відчував я, скільки ви за мене натерпілися й що правда була з самого початку на вашій стороні, так, що ваш жаль і гнів проти мене був самий праведний! Ваша й батькова любов була сама безкорисна й ясновидюча, але все, що сталося, вже минуло й не може повернутися… І оце я повернув назад до батьківщини й до вас, правда, вже не той Осип, що вийшов з дому, гордий і певний свойого щастя, та всетаки — ваш син. Обоє ми не є щасливі, ані я, ані Рут, хоч і як вона намагається своєю безжурною вдачею заглушити порожнечу свого серця, що все кривавиться, коли бачить нещасного сина. І вона не є щаслива!
Мати не відповідала.
Не хотіла. Бачила, що він усе ще любив ту жінку в поодиноких неспостережених хвилинах; алевона не бажала собі вже нічого більше про неї з його уст почути. Відчувала, що коли б їй мала ще яка прикрість в житті трапитися, то вона пішла б лише від „невірної“, бо за свої діти вона вже давно витерпіла…
Опісля став син просити матір, щоб стала жити в нього. А коли вона, сливе[1] жахаючися, відмовлялася, вимовляючися неможливою для неї невісткою, якої на очі не хотіла бачити, став він покликуватися свойого нещасного сина. Не її ж зневаги
- ↑ Сливе — мало не, майже.
