30
мість мого старшого брата, ніж глядіти на нещастя своєї безвинної дитини!…
Так жалівся і благав матір, доки не виблагав, чого хотів.
На його останні гіркі слова мати усміхнулася. Але її усмішки син не зрозумів.
Він бачив, що вона лиш з болю усміхнулася й що того, якого так горесно спімнув, свого старшого, померлого брата, вона, хоч минуло стільки років, не забула.
Лиши його в супокою! обізвалася врешті якась твердо. — Лиши його в супокою! Господь потребує теж щось доброго, я і тим потішала себе довгі літа; лиши його в супокою! Він відійшов у самім початку праці й життьових мук — почала вона вже знов оповідати йому. — Нехай буде йому земля пером. Я за ним так само побивалася, як опісля за тобою. Лише коли тебе можна було врятувати, а ти супротивлявся проти розлуки з твоєю недолею мов проти смерти, він лежав сам, бозпомічний, у великім, чужім місті, мов та мурашка, і боровся з недугою, далеко від батька Й матері.
— Тиф пожер Івана, — закинув Осип більш до себе.
— Тиф, — повторила мати, Відтак, помовчавши хвилину, неначе відпочиваючи, як перше син, з болючого спомину по дорогім померлим, дала вже опісля внутрішньому бажанню волю виговоритись перед кимсь по довгім часі німого терпіння — і тягнула далі:
— Він був по третім правничім іспиті. Це либонь ти сам знаєш, бо тоді ти належав ще до нас. Вижидав лише по іспиті грошей на подорож додому, щоб тут дома, коло нас, відпочити якийсь час. Тож і ми всі вижидали нетерпеливо, радую-
