34
Біла, як сніг, голова матері схилилася низько над безталанним сином — і обоє мовчали, не ворушачися.
Старенька мати рішилася і врешті на мольби сина переїхати бодай на який час до внука й узяти його під свою опіку.
Кілька день перед від'їздом сиділа з сином Осипом у саоїй маленькій кімнатці. Одначе, не в кімнаті приходства, а у власній малій, низенькій хатині, яку поставила ще за життя чоловіка, а радше перед недугою його, щоби мати колись свій власний, спокійний кут, та неподіляти всього приходства з молодим сотрудником.[1] Її чоловік, що через свою недугу, не міг уже сповняти як слід своїх діл, відступив сотрудникові добровільно ціле помешкання, а в додатку й усі доходи, а сам з жінкою, Андрушою і двома молодшими доньками, Лідією та Оленою, переселився далеко під села, до малого свого домика, щоб мати цілковитий супокій, як це вимагав стан його здоров'я. Тут проживала вдова по його смерті з сином Андрушою ось досі, цебто до повороту другого сина Осипа. Убого й запущено виглядало всюди, навкруги малої хатини з обійстям. Малі, низькі кімнати, освічені дрібними вікнами, хоронили ще деякі меблі з давніших, ліпших часів, але знадвору владав в очі брак порядкуючої руки. Стара, колись така сланна ґаздиня, втратила вже свого силу і ледве що могла справлятися з своїми хатніми ділами; через те, що господарство вимагало так само знадвору порядкуючої руки, як і в хаті, а її
- ↑ Сотрудник — піп (молодший при старшому).