35
й там не доставало, впадали на перший погляд в око всюди пануючий нелад і недбалість.
Молодший від Осипа син, колись то названий „господарем", Андрушка, був тут самовладець і його панування робило прикре й сумне вражіння цілковитого занепаду.
В той час, як саме тепер, перед вечором, був Осип занятий упорядкуванням кореспонденції свого батька з дітьми, сиділа мати, відпочиваючи, недалеко від теплої печі; похилила голову на груди, як робила це від смерти мужа несвідомо й мала свойого „пияка[1]" заєдно[2] перед душею.
Її думки були такі: останніми днями намовляв її Осип переїхати в його дім задля його нещасного сина; ба навіть горда її невістка, „невірна Рут", упокорилася запросити стару незначну матір свого чоловіка гарним письмом, щоби прибула до них і заопікувалася бідним її сином…
Одним словом… неначе завзялися на неї, щоби вирвати її з оцього глухого закутку світа, де незамітно неначе западалася з літами в землю до свойого чоловіка. І все було б воно вже добре, вже була б зовсім тим помирилася й дала собі раду, — вона ж не одне вже перебула на своїм віку, — але як мала залишити тут свойого молодшого сипа, свойого „пияка", котрим не займався ніхто окрім неї і її сільської товаришки, старої Катерини, про те жодне з них не думало. Тому, що його життя було в очах усіх „звихнене", то кожний уважав за зайве займатися його долею, життям. Вона сама одна не забувала про нього, а особливо ж при нім були її думки останніми часами.
2*
