42
Ніколи не міг (як і тепер ще) відмовити комунебудь у якійсь просьбі; нехай би його про що прошено, він завсігди буде старатися сповнити бажання кожного, чи порятувати когонебудь в одній або другій справі. Таке серце в нього! Глянь, в якій одіжі він ходить, чи на нім є хоч одна річ, що дійсно йому належить? Боже борони! І це в нього хтось видурив, і той за гірше заміняв, і той на вічне віддання випозичив, а він у самім лахміттю або в перебранім з других лишився. Доки я жию і годна[1], все стараюся, щоб він мав чисте білля[2] на собі й яку таку одежину на тілі, але як я колись замкну очі, то він один зостанеться дійсною сиротою й опущеним, хоч яка в нього борода сива й хоч він себе старим називає. В того п'яниці є щось вічно неповнолітнє й дитяче, що показує йому світ завсігди гарним і в рожевім світлі! І може в тім і криється його безталанне щастя!.. Але я не умру через нього спокійно, бо не маю його на кого зозставити. Він — моя найнещасливіша дитина, хоч і як розшарпана й покалічена є доля всіх вас інших… Андруша! Андруша! — застогнала нараз мати вголос і її очі зайшли слізьми. — То ти вибрав собі найординарнішу судьбу! А дитиною мав ти такі чудово ніжні губинята й умів єсь так любо й щиро пеститися коло матері. А помимо того не проклинало свою матір ні одно з дітей, лише ти один, ти однісенький!.. Господи боже, змилосердся над нами!
Осип обернуася з переляком до матері.
— Як, мамо?! — кликнув з нетаємним переляком. — Цей негідних важився проклинати вас? Чому ви мені про те ніколи передше не писали?
