43
— Тихо, тихо, мій сину! — успокоювала старенька з ледве замітним, гірким усміхом. — Це вже така давня, застаріла пісня, що я її вже й сама забула! А всежтаки по всіх таких тяжких хвилинах сідала я при його постелі й усипляла мольбами до спасителя. Особливо ж одного разу, а він повторяв молитви за мною.
І мов би сама засипляла, повторила півголосом:
— Молився, синку, зі мною… — Але бійся бога, мамо! — кликнув з жахом, обурено, син. — Того чоловіка, коли б мав його таким перед собою, я був би… не знаю що… а ви могли його до сну успокоювати?! Ви ж мали безпритомну звірину коло себе!
— Тихо, тихо, мій сину! — успокоювала старенька мати як передше, лише тим разом несказано лагідпим голосом — це вже така давня й застаріла пісня, що я її й сама більше не тямлю. Хто б ще й згадував та зворушався нею! Тодішня ніч, коли воно все скоїлося, пожерла все… Це ж була тихесенька, ясна, місячна, зимна й морозиста ніч, а смерть заєдно виблискувала косою коло моїх вікон. Чи ти думаєш, що чоловік не рад, коли годен перед нею зачинити двері й молитвами уложити до сну того, до котрого вона наближалася? Ти не знаєш нічого про такі ночі й тому в осуді твого безталанного брата бракує тобі розуміння, лагідности й доброти в судженні таких речей!
— Але, мамо, батько! Чи він жив ще тоді?
— Жив. Це трапилося якраз перед самою його смертю, і він перебував уже тоді з твоїми обома сестрами, Лідкою й Оленкою, у твого шурина в місті, під лікарським доглядом… а я, в оцій самітності, була тут сама одна, з Андрушкою…
