відтак через малі села, одно передмістя, а вкінці вже прямо до міста. Все те я бачила виразно в душі й немов додержувала кроку з його жвавим, сильним конем, щоб лише побачити Андрушу чим скорше у хорого батька.
З тою думкою вийшла я в поле, а заразом з невиразним бажанням в душі стрінути якунебудь людську душу, з якою легше було можна забути самітність тої днини.
На жаль не стрінула нікого. На полях було вже по роботі; а коли хто з сільських мешканців не мав діла до мене, то заходив тепер лише рідко до нашої хати.
Далеко глянула я проте вперед себе й на дорогу, що вела до міста, а не побачивши й на ній нікого, поблагословило моє старече око цілу околицю, як передше, і я вернулась до хати. Повернувши сюди, побачила я під хатою на присбі коло входових дверей стару Катерину — (знаєш її), — вдовицю по старім дяку і, я можу сміло сказати, мою одиноку дорадницю й потішницю моїх найтяжчих днів, а тут одиноку товаришку. Вона прийшла ще з одним господарем, що вернув як раз нині з міста. Одвідавши там при нагоді й мого мужа вивідався він про його здоров'я, спитав дівчат, чи не мають мені що переказати, а тепер прийшов про все оповісти й передати мені поздоровлення від мужа й дітей.
— Ой не добре виглядає наш пан-отчик, татко наш! — перервав господар своє оповідання. — Не добре, і вже зовсім зісох; господь знає, але його пожовкле й почорніле лице не заповідає йому багато днів… Смерть визирає йому вже з очей. Не міг вже добре говорити, а голову мусіла йому вже ваша Лідочка підіймати, коли хотів мене ліпше побачити. Вам лише не кажуть нічого
