пані-матко, але я кажу, що ледве кілька днів позістане на цім світі.
Моє серце немов застило в мені, а раптовий жаль відобрав мову. Я відчула нараз, як приближалася моя самітність на цім світі, перед якою тремтіла я з самого початку недуги вашого батька. Катерина, та щира й мудра жінка, відгадала мої почув й обізвалася:
— Ідіть, куме, йдіть! Вже-сте десь за тоту годиноньку, що там перебули, і смерть у нашого татка побачили! Погадайте лиш про те, що пан-отець вже не сьогоднішні, і що старий чоловік в слабості, а особливо в довгій лежі інакше виглядає, як молодий!
— Та це ж бо то й є! — поправив її кум. — Молодий поблідне трохи в недузі, трохи пожовкне, відлежить свій час, а далі видиш, він уже й устав! Але старий, пані-матко, — звернувся з притиском до мене, — старий прибирає в тяжкій та недобрій хоробі інший вигляд; над старим смерть заєдно похилена, і він мусить так довго глядіти їй в очі, доки вона стоїть над ним і в його очах не відоб'ється. Дай, боже, щоб я оце передше лише так заговорився, і дай йому ще не одну добру й веселу днинку пережити, але я всетаки кажу вам те, що знаю. Він був для нашого села, не як пан-отець бувають, але був як рідний тато своїм дітям.
Научав нас, потішав, рятував, до розуму провадив, і ми заєдно жалуємо за ним, відколи мусів з поміж нас уступити. Цей теперішній, молодий, він ніби також добрий і не одно знає й научає, але щоб по-правді сказати, пані-матко, таким татком, яким бував ваш пан-отець для нас, він нам ніколи не буде. І це не лише я кажу, але й усе село. Так. Але от ще, коли б не забути: пан-отець
