мертві. Іван, Марійка, і тії, що перед вами покликав бог…
Нараз, воно могло вже бути близько другої по півночі, трутило мене щось сидячу отак потемки, так, що я з своєї скуленої позиції з переляком очутилася.
Я витріщила очі, що їх остаточно утома затулила й стала надслухувати…
Чи добре я чула? Ні. Це виразно загуркотіло щось, мов фіра. Фіра Андруші; і почула я ніби ступіт його сильного, великого коня.
„Андрушка!“ — зойкнуло щось у мені напів радісно, напів жахливо.
„Аидрушка!“ і якась пропасниця стрясла мною по довгій, мов скам'янілій нерухомості, в якій, дожидаючи й надслухуючи, сиділа я досі. Я встала скоро. Хапаючи судорожно за палицю, домацалася я скорим кроком до дверей. Щоки мої тремтіли, мов у лихорадці. Я не могла думати щонебуть, — так невимовно важко тяжіло на моїй душі повно неясних і прикрих прочувань. Одно я знала: не ждало мене нічого доброго.
Вкінці ступила я непевним кроком на поріг, поглянула перед себе й побачила: он тут недалечко перед хатою стояла фіра й наш кінь, що кидав у місячній ночі велику, незграбну тінь побіч себе та поскубував голосно й пильно високу мураву подвір'я. Коло коня стояв з відкритою головою Андруша й мовчки розпрягав його. Мені вистарчило поглянути на нього лише раз, щоб зараз же пізнати, який оборот узяв нинішній його виїзд.
П'яниця відгадав мою близькість. Як уже й був тоді п'яний, а інстинктом відчував мою присутність. Тепер він не підводив голови, але замість усякого, хоч би й одного, слова привіту, щоб усе-
