Сторінка:Кобилянська. Ніоба (1929).pdf/64

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

— Скажи мені, Андрушо! — заговорила я знов до нього, ніби не зважаючи на його образливі слова, — чи був у батька й передав йому й Лідії, що було треба?

— Чортові передав я все! — крикнув на мене, — чортові, коли вже нам так спішно довідатися про те, чортові! А тепер ідіть і не турбуйте мені довше голови, інакше… отаким, яким я є нині… бачите… он там, як виблискується став? Гадаєте, я не знаю, чому ви дотепер не лягли? Я це надто добре знаю і не потребуєте мені більше ані словечка казати!

— Андруша, мій сину! — упімнула я його, силуючи сама себе до супокою, між тим коли мною перед своєю дитиною як у пропасниці теліпало. — Андруша, господь з тобою! Що говориш таке безумне? Я не хочу від тебе нічого, лиш знати: чи ти був у батька, чи бачив його й чи передав гроші й клунок Лідці? Тому й пересиділа я досі ніч. Я не мала супокою. Чи ти того не розумієш? Мені здається, що я на відповідь заслужила!

— Мовчіть, стара потворо! — рикнув Андруша. — Завсігди мусите розжарювати пекло в моїй груді! Як коли б лише то було важне, що вас обходить, а більш ніщо! Мовчіть, кажу вам!.. Я не скажу більше ані слова. Інакше… Бігме… уб'ю вас, як…

Не вимовив останнього слова, бо я… хоч і як телепало мною, опинилася біля нього.

— Тепер ти відповіш[1] мені на моє питання — сказала я йому — а відтак можеш мене, про мене, і в воду кинути, як твоє сумління наказує тобі це. Я хотіла почути лише з твоїх уст, що робиться з батьком. Я жила з ним зверх п'ядесят років,

  1. Відповіш — даси відповідь.