лежала, коли о наша собака не забрехала нараз голосно.
Це збудило мене, и підвелася насилу, і лише господь один знає, як я заволіклася до хати. Тут же застала я двері від кімнати, в котрій я ще недавно дожидаючи скулена сиділа, широко отворені, а Андрушу з лицем до землі оберненим, хрестом лежачого.
Я приклякла коло його. Мої руки зложилися мимоволі до молитви, і я почала молитися. Голосно й дрижачими устами слово в слово почала я говорити „Отче наш“ Це мало мене успокоїти; ще мала я той страшний переражаючий окрик надто виразно в ухах; була занадто зворушена тільки що пережитим.
Одначе, Андруша ледве що почув мою присутність і мої слова, як підвівся насилу на коліна й почав мене руками доторкатися.
Його очі горіли, мов в гарячці, і він кричав зміненим голосом:
— Мамо, ви вже вмерли! Я вас уже вбив… я чув, як ви кричали! Мамо, Андруша убійник!.. Ідіть, скажіть це татові, я сьогодні свого патрона втратив!
Мене переняло страхом. Я була пересвідчена, що це було чисте божевілля.
— Тихо, мій сину Андруша! Тихо… — успокоювала я його дрижачи, і мій власний голос змінився в тій хвилині до непізнання. — Господь з нами, твоя мама жиє, і знаходиться ось тут коло тебе. Ходи молитися, мій сину, молитися. Проси зо мною про господню опіку й поміч, бо обоє ми грішні, безталанні сироти. Тому, хоч би і смерть десь тут коло нас на нас чигала, без божої охорони не сміємо ми на тамтой світ перенестися. Господи, прости нам гріхи наші, ми винуваті! Гос-
