поди прости, прости нам! Я билася в груди, говорячи голосно свою молитву, все наново, раз-по-раз землі чолом й устами доторкаючися.
А Андруша, кинувшися наново хрестом до землі, повторяв охриплим белькотливим голосом раз-по-раз:
Ми грішні й винуваті!
Так христячися й цілуючи землю та доторкаючися її чолом і устами, врешті обоє ми успокоїлися.
Тоді я встала і, помігши йому, оскільки це мені мої сили дозволили підпитися на рівні ноги, відвела його до постелі.
Тут він повалився мов кусень глини, почав хлипати й битися головою об стінку.
— Я замордував маму! — белькотів він. — А тато мусів уже також померти; Лідка це казала.
При тих його слонах повалилася я коло нього на постіль, і заривши лице в подушки, відчула нараз я і знала, що мій приятель, мій єдиний приятель в житті, батько моїх дітей відійшов уже навіки від мене й я зосталася сама одна.
Молитися, Андруша, молитися! — белькотів п'яний, розмахуючи руками за мною, не тямлячи навіть того. Мої уста молилися, а він белькотів молитву за мною.
Так тривало це якийсь час, доки він не заснув, і ми обоє не помовкли, а в хаті не втихло цілковито.
Тоді я піднялася наново, мій сину, і мої ноги понесли мене ще раз із хати на двір… Геть хотіла я, геть до нього, до мого єдиного приятеля, якому я при престолі шлюбувала любов і вірність. До нього хотіла я, який мене своїм окликом до себе, до свого смертного ложа, покликував. Ніхто цього мені не казав, і нікого я не бачила; навкруги
