Осип сидів мовчки перед матір'ю, схилив голову на її коліно, а його пальці ввесь час судорожно рили в волоссі. Вкінці притиснув їх до своїх ушей і крикнув:
Не говоріть більше нічого, мамо; не говоріть нині більше нічого, я не годен більше сьогодні слухати.
Мати усміхнулася, похитнувши головою.
— Тепер уже все одно, мій сину, тепер уже все минулося й перебулося, а те, що ще потім наступило, трагічне й тяжке, застало мене вже однаково саму, з моїм п'яницею. Всі інші мусіли мене покинути. Така була божа воля і так було вже мені суджено! Я лише дивуюся, що мене ще мої ноги носять по світі. Але й те мало свої причини, як усе має свою підставу. Я мала, крім тебе й Андруші, ще четверо дітей, що ще були живі. Василька десь далеко в горах сотрудником, і Лідку, і Олену, і Зоню. Мала ж я дожити, як ще їх доля до кінця розвинеться… Але тепер уже може смерть прийти по мене, бо не маю вже нічого дожидати, чи радше перетерпіти… Більш-менш дожила всього до кінця… Одначе, раніш, ніж я тобі на-борзі драму твоїх сестер розкажу, ти розглянься трохи на дворі, як там ніч заповідається. Я всетаки боюся заметільниці вночі й мусіла б просити сусіда, щоби виїхав проти Андруші до млина. Туди погана дорога, і хоч Андруша може спокійно здатися на свою конину, я всетаки не затулила б ока, заким не побачила б його дома.
…Осип сповнив полю матері, одягнувся й вийшов; повернув одначе аж геть пізніше…
— На дворі, — оповідав, — стихло зовсім.