Він ішов, — як казав, — добрий кусень дорогою, якою поїхав брат; уперше, щоб розглянутися за ним, а, вдруге, щоб успокоїтись, бо зворушившись материним оповіданням, не хотів би розізлений стрінути Андрушу, особливо, коли б той не повернувся й нині тверезий.
Здалека дзвеніло щось у повітрі, мов дзвіночки, і Осипові здавалося, що це дзвінки братових залубнів. Старенька мати вийшла собі на двір і сама надслухувала. Не потребувала довго ждати. Звук дзвінків з кожним разом ставав голосніший, а небавом заїхав на подвір'я і сим дожиданий син.
Нині був він лише легко підпитий, але що дорога в полі не була від вчорашньої заверюхи добре уїхана, як оправдувався, тому їхав повільним кроком і от „трохи“ припізнився…
П'яниця спав уже давно кріпким сном, коли стара вийняла кілька пам'яткових речей із старої дубової скрині, де берегла вже від кількох років собі убрання на смерть і деякі пам'ятки по чоловікові й дітях, і показувала їх синові.
Дещо з того подарувала йому, а одну фотографію, що представляла п'яти-шостилітню дівочу головку, та один записаний зошит, лишила собі, вимовляючися, що мусить одне й друге забрати з собою, як виїде до нього: ті дві речі, — говорила — особливо ж фотографії, нехай положать по смерті на груди їй і в домовину, а все інше зоставляє Андруші і йому.
Осип похилився низько до світла й вдивлявся у фотографію. Мати задержала зошит у руках і, усівши спокійно в кут старенької софи, гляділа мовчки на сиве, все ще гарне лице сина.
