— Може була б стала до тебе подібною, мій сину! — обізвалася врешті, коли син відложив фотографію своєї малої померлої сестри на бік. — Лише ти, Зоня й вона малисьте ясне око батькове і його темне шовкове волосся. Зоня мусить ще й тепер, коли вже її перша молодість минула, бути великою красою. Я не бачила її вже з чочири роки… саме від похорону батька, але якраз тоді була вона незвичайно гарна. Великі, ясно-сталеві очі, отінені чорними шовковими віями, зоріли з її білого обличчя предивно тужливим виразом і так немов водили ними чоловіка за собою. Але оце моє; чудове любе дитинятко, „чародієчка“ моя, це було б не що інше, і сонцем стало б у моєї хати, коли б невмолима смерть була мені її немилосердно, передчасно не забрала!..
— Бач, сину мій, — тягла дальше — я багато тяжкого перебула, багато дечого забула й зреклася, багато з дечим помирилася, що не пішло як слід, але лише раз відчувала я огірчення проти поставлень господніх, а то тоді, коли мені господь, через два роки після твого відлучення від нас, забрав з помежі вас оцю любу незвичайну дитинку. Не за красою цієї п'ятилітньої дитини сумую я донині, хоч маю її пишні, мудрі, чорноотінені, оченята в своїй душі живими донині. Лише за тим, що в ній і з нею пішло в землю: це чудно, для декого, може, і смішно, що мати сумує за тим у дитині, що було б доперва колись виробилося з неї. І хоч і як те все могло б бути для третього байдуже, але для мене, матері тієї дитини, або для тебе, її братіка, повинні бути цінні й інтересні характер і успособлення тієї померлої дитини, так само, як і заключення з того дитячого успособлення.
