— Так, мій сину, — тягнула дальше — мов за яким прекрасним привиддям, сумую я (так назву я те, що пішло з тією дитиною в могилу) за тим, чим заповідала стати, а не могла стати; плачу я, і сумує моє серце, коли її згадую!
Бач мій сину! Коли погляне бувало на кого своїми ясно-сталевими великими оченятами, то той мусів її до своїх грудей притиснути, так щиро, любо й мудро уміло воно іноді на чоловіка споглядати.
Не було такого заняття, яке б воно з захватом не сповняло; і вважай, мій сину, що я розповідаю тут про п'ятилітню дитину й слово „захват“ уживаю навмисне, бо це якраз було те гарне й пориваюче в тій дитині, що воно, маленьке, було в своїм думанні і дрібнім почуванні таке сильне. Дістали ви, діти, приміром, у дарунку якийнебудь подарочок або одіжечку, ви радувалися, убиралися в неї або заховували, як кому чий тодішній настрій наказував.
Вона поводилась інакше.
Насамперед, побачивши та прийнявши свій подаруночок, вона з радощів скрикувала, відтак притискала до щічок і кидала його геть. А сама або летіла на двір, звичайно, в цвітник перед хатою, окружаючи його шаленим летом, ухкаючи з радощів, або як ні, то вхопившися якого стола, скакала коло нього на однім місці, сміючися з утіхи так довго, аж доки не задихалася або не заточувалася з утоми. Тоді випочивала який часок, задивлювалася сяючими очима на дарунок, а опісля розпочинала знов попередню радісну гульбу.
Таке заводила вона в своїй радості, сину, що нам з батьком іноді, приглядаючися їй, сльозу тиснулися до очей.
