і пів рочків, уважай, мій сину, п'ять і пів, була вона „мала особистість“. „Особистість“ умово незвичайно розвинена й мало не геніяльна. Вигадлива, жадібна подій, а на будуче — щось незвичайне заповідала.
Я не в силі собі сказати, хоч і як добре знала ту дитину, з котрої душечки життя било хвилями, що могло б було з неї вийти, коли б була мені дальше жила.
Одно знаю напевне: була б стала видатною на вдачу, — в добрім чи злім розумінні. Але одна велика прикмета або який талан були б у ній певне пізніше проявилися. Якийнебудь великий талан, Осипе, що був би її, може з тісних стін її батьківської хати виніс, а може й далеко, далеко поза границі її батьківщини…
Що за талан, я не можу означити, — заскоро померла вона мені, щоб я змогла була його вже тоді зміркувати й означити. Те, що мені по ній у пам'яті зосталося, був її, життям пройнятий, дух, її чудовий темперамент і її захват до кожного заняття.
Все інше з її маленького й коротенького існування затер у моїй пам'яті час.
Оце, про що тепер тобі так радо згадую — її пишні синьосиві оченята, коли гляділи спокійно й мудро або усміхаючися, далі її гарні, при усміху може заширокі, устонька зосталися в моїй пам'яті, і то все, що ще з неї маю в серці, передаю тобі в душу.
Добре мені тепер на душі, сину, що я могла хоч тепер з кимнебудь про неї поговорити, бо ж вона була радість і втіха тодішньої моєї душі, що потопала в клопотах…
Але дорослою, дорогий сину, дорослою я не можу собі її уявити, хіба найдальше до п'ятнадця-
