тилітнього підлітка, живого темпераменту, повного сміху й сліз, все одушевлена, все готова до діл. О, господи милосердний! — зідхнула. — Чому взяв ти від мене теплокрове дитя і заставив положити в холодну чорну землю!
Чому покликав ти її від мене?
Я ж потребувала також щось ясне, якогось сонця з моїм невеселім житті, повнім гризот і турбот, повнім сліз і драм, потребувала такого ж сонця!
Але твоя воля сталася, не моя, — і тому я мусіла з тим погодитися…
— Поглянь на неї, мій сину, на оцю твою прекрасну сестричку; придивися до неї і візьми її відтак собі. Лише коли я помру, вложіть мені її на груди в домовину. Нехай піде зо мною в могилу. Сама я не хочу в чорній землі лежати.
З її смертю почалося відтак горе твоїх сестер, — насамперед з Марійкою, а відтак по часі… по часі і з тими іншими.
Брат оглядав ще хвилину образець сестри. Відтак вложив у коверту й сховав на грудях. Опісля пройшовся ще кілька разів мовчки по кімнаті й обізвався:
— Я можу собі цю дитину, що ви мені її трохи характеризували, і котру я трилітню в останнє бачив, доволі живо уявити дорослою. Я можу вам сказати, що, на мою думку, було б з неї, може, вийшло. Я кажу „може“, мамо, бо ми тільки граємося фантомом, заключаючи з дитинної ще натури це або те: та всетаки кортить мене сказати, що було б вийшло з тої пишнозложеної маленької „особистости“, в добрих для її прикмет обставинах: може значна або велика артистка.
— Що за артистка, мій сину? — спитала мати, придержуючи дух.
