Пані Анна Янович, сімдесятсімлітня вдова по уніятськім пароху,[1] шанованім загально в цілій околиці, не пережила ще ані одної неділі правдиво святочно, відколи приїхала з села до свого сина в місто.
І нині, хоча й знов неділя, заволоділо нею якесь чудне, несупокійне почування; день уже для неї попсований, без настрою до молитви. Не молилася, хоч уже йшло до полудневої пори, а, було, вона вже зранку шепотіла молитви. Досі вона немов усе боролася з різними думками і спогадами. Недостача сільського супокою і малих, дрібних дзвонів сільської церковні, до яких була звикла зверх п'ятдесят років, відбирала їй звичайну рівновагу. Хоч і як на самоті й у злиднях проживала вона там свої дні з своїм молодшим сином п'яницею… без чоловіка й інших своїх дітей, — то всежтаки як настала неділя або свято, вона це там скорше знала й інакше себе почувала. Тоді й помолитися могла доволі перед полуднем і по обіді, за всіх своїх померлих і живих дітей. Було їх у неї багато, стільки, як число св. апостолів. Усіх любила однаково, гордилася й любувалася ними, а іноді бувала за них така сильна й відважна, що здавалося, була б із самою судьбою ставала до боротьби, щоб їм тільки добра добути. Лише коли невидиме горе, а то й невмолима смерть
- ↑ Уніятський парох — грекокатолицький піп.
