Сторінка:Кобилянська. Ніоба (1929).pdf/80

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

сібними були ви в мене, що правда, всі, кожне в своїм роді й напрямі, лише треба було кожне з вас окремо молотом судьби розпалити, як те залізо, щоб ви кинули навкруги себе іскрами і — або вийшли довершені, або зламалися…

— Може саме через те ми такі справжні українці, раз як одиниці, а там як народність…  відповів син. — Тепер б'ють нас молотом, але вже тут і там виприскують іскри, а з часом, мамо… з часом… бо час є паном судьби народа… з часом вийдемо, як не заломимося… до кінця довершеними, як усі інші культурні народи, на які поглядаємо тепер з подивом і поважанням.

Так, мамо, така наша доля, як народности і як твоїх дітей, і з тим мусимо помиритися. Чи вже ми там усі винні, що ви стільки натерпілися, зазнали горя, стали опущені, без даху над головою, зосталися на утриманні мало не одного тільки п'яниці, — я вже не знаю… Але я маю те почуття, що кожне з нас неначе заковане в якісь тяжкі окови й мусить їх двигати аж до хвилі, призначеної до закінчення своєї долі, смутком і силою перемішаної…

Так, моя мамо!.. А оцю маленьку, прегарну артистку заберу я з собою, бо вона мені, надто своїми очима, нагадує Зоню. А до Зоні, мамо, — тягнув син далі, — коли вже саме тепер зійшли ми на сестри, маю свій окремий жаль. Скільки я разів звертався до неї та просив писати мені обширніше про родину, її життя-буття, а головно про себе, то вона все так завзято мовчала, що я остаточно втратив надію розрухати її до переписки зо мною, і всяка кореспонденція між нами урвалася. Вона якось так дивно держалася проти нас усіх, мамо, так дивно, немов би ми не були її брати й сестри, немов би вона сама не належала до священичої родини.