Таке його життя, і тому я таки до нього не піду. Не піду! — кликнула дуже роз'ярена, — бо мені не хочеться між мужиків. Не з яких там естетичних причин, а попросту, як кажу, що мені не хочеться йти в пустиню й бути якоюсь шаховою фігуркою, котру можна совати сюди-туди по вподобі. Щоб ви це знали, мамо! — додала енерґічніше. — Помиріться з тим або ні, а я зостануся тут. Моєю будучиною не журіться, я собі її вже сама уладжу. Не задовго довідаєтеся про все. Отже не журіться мною! І ти, Зоню… не турбуйся!.. — звернулася їдко до тієї моєї прекрасної, поважної дівчини, що мовчки нерухомо сиділа й придивлялася їй, затягнувши брови над чолом, мов у фізичнім болю. Не журися й ти, бо тобі це й так байдужно, що з нами тепер по смерті батька станеться. Ти, чи віддасися, чи ні, будеш у всякім разі „забезпечена“ вуйком і тіткою, мама мала нас доволі, тому й забрали вони тебе від мами. Тому ти можеш бути спокійна про твою будучину й можеш укладати пляни на карб других, як от тепер і про мене. Але я дякую тобі за те дуже красно! Будьте мудрі для себе! А ти, — звернулася наново до Зоні, — повинна б уже також замужем бути, бо ж ти не є вже така надто молоденька!
Вона не вспіла ще своє речення закінчити, як уже Зоня підвелася біла, білісенька, неначе б з її обличчя зникла остання крапелька крови, вхопила безоглядну дівчину за плечі й з силою та одважністю, якої не був би ніхто по її ніжній, тихій постаті сподівався, не говорячи ні слова, викинула її з кімнати.
— Іди! — крикнула Зоня погаслим голосом. Ти, негідна й безсовісна! Я вже пересичена твоїм „сестренництвом“, я переконана, що так, як ти себе оце показуєш, ти готова появитися завтра й
