мовно нещасний! Винуваті тут лише „великі“[1] і ті, імен їх я не хочу назвати, що найліпших і найідеальніших наших питомців хитро, тайком, ніби нехотячи, до безженства намовляють і їх релігійний захват до своїх політичних цілей використовують. Що з них там дальше виробляється, їх це не обходить. Їм потрібні лише самі безженні. Я це вже також розумію, як і багато інших розуміє і знає. Мамо, — додала вона пошепки, — Рим терпить скорше такі й подібні проступки, ніж біле священство. Василько не перша жертва й не остання; крім нього найдеться ще багато інших, котрі дадуться, в своїм ідеалізмі та своїм молодечім запалі, затягти й зігнути. Не журіться, мамо, воно й так не дасться змінити… Ви вже помирилися з тим фактом, що він дався безженним висвятити. Це був для вас, може, такий самий удар, як той, коли вам Рут Осипа вирвала. Жаль лише в тім… Ви поклали всю свою надію на Василька. Він був ще одинокий ваш син, від котрого могла вам прийти на старість якась радість і розвага. Щасливо одруженого надіялися ви його при собі бачити, а з часом і на тім кусничку землі так само трудящогося для свойого люду й тої громадки, для котрої батько щиро посвячував стільки років свої сили і знання, а врешті з усього того нічого…
— Багно! — простогнала я насилу.
— Смуток, мамо!.. — поправило благородне дівча.
Василь не приїде ніколи в наші сторони, мамо, — говорила Лідія дальше, — він надто цінить пам'ять свойого батька, він надто чесного успособлення, щоб міг відважитися в очах громади свойого так дуже шановного батька провадити
- ↑ Великі — означав вище начальство.
