ставала за їх плечима, не могла вона нічого вдіяти хилила покірно голову, пересвідчившись, що тут усяке старання її — безнадійне і скінчиться саме тим, чого вона якраз лякалася.
Сьогодні була роздразнена й без настрою; силкувалася спіймати споміж голосів дзвонів — дзвін церкви, до якої належала, однак дарма. Поміж голоси дзвонів, що їх уважала своїми, долітали до її слуху і дзвони православної церкви — там знов католицького костела — накликували на неї почуття, немов би щось непрошене тиснулося в її душу й випивало супокій, якого вона потребувала. Тимчасом, як дзвони подражнювали її душу, згадала своїх дітей.
— Усі вони — (протягнувся крізь душу болізно тремтячий голос) — усі дванадцятеро…
Мимоволі похилила голову низько на груди й почала молитися. Тихенько і з невиразним бажанням у серці: що чей[1] їх помирить щось важке, грізне, непримириме, щось, що вже від довших літ тяжіло на ній, а тепер в оцім домі її Осипа (який мав жінку єврейку й сліпого сина) все пригноблювало її — скільки й не повторяла б собі, що в тім нещасті ніхто не завинив так, як сама одна якась неприязна, зловіща сила… „Всі дванадцятеро — переплила думка, болючо як перше, крізь її сумну душу — всі дванадцятеро…“ а звуки дзвонів, немов би підсували їй слова: „Кара господня… кара господня“.
Але вона знала вже давно, що це не була ніяка „кара господня“, лиш іграшка долі, що на ній відбилася. Її чоловік, побожний, здатний і чесний, якого парафіяни мало не півсотні років на руках носили, і вона знали в житті лиш одну церков,
- ↑ Чей — може.
